консультація для дорослих
пн-пт: 8:30-15:30

консультація для дітей
пн-пт: 8:30-15:30

госпіталізація
для дітей

вул. Братиславська, 5а,
м. Київ, 02166

“Цілі мають бути великими – щоб не промахнутися”


Мій характер – це 50 відсотків холоднокровності і 50 відсотків співчуття. Наша професія наповнена драмами. Якщо на кожній операції у тебе тремтять руки, а сам ти готовий влаштувати істерику, то тобі місце не в операційній, а в драматичному гуртку. Хоч би що сталося за операційним столом, за годину маєш встати й піти до іншого, щоб рятувати нове життя.

Готовий поважати думку найжорсткішого опонента або навіть ворога. Тоді будь-які конфлікти можна вирішити.Хірург – це, з одного боку, людина, яка наростила товсту шкіру. З другого – тонка й чутлива особистість, яка співчуває кожному, хто прийшов по допомогу.Я виріс у важкому кліматі, де дев’ять місяців зими і мороз 50 градусів. Вони формують характер. Ніхто не проїде повз, якщо ти стоїш, бо у 45 градусів можна замерзнути на смерть за 15 хвилин.Батька втратили, щойно я вступив до університету. Труднощі навалилися, як снігова куля. Балансував між непростим навчанням і зароблянням грошей. У 1980-ті з медицини пішли багато знайомих. Однокурсники зайнялися бізнесом. Я цього не зробив. Важкі часи загартували.

У нашій родині – багато медиків. Мама працювала педіатром. Коли закінчував школу, старший брат уже був студентом мед­інституту. Жодної іншої професії для себе не уявляв.

Найбільше випробування – саме життя. Не нариваюся на труднощі. Вони прийдуть, коли не чекаємо. Немає людини, яка могла б спрогнозувати своє життя на 100 відсотків. Тепличних рослин, які б уникли випробувань, у наш час не існує.

Вогонь і воду легше пройти, ніж мідні труби – фанфари. Здобувши славу і достаток, важче залишитися людиною, ніж отримавши важку хворобу. Бачив, як багато людей ставали зірками – й одразу гаснули.

Не люблю, коли щось дарують. Завжди почуваюся ніяково.

Борис ТОДУРОВ. Народився 2 січня 1965 року в Києві. Батьки – греки родом із села Ялта на березі Азовського моря. 1958-го перебралися до столиці. Батько працював будівельником, мати – лікарем. 1974-го виїхали в Сибір на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Під час навчання в Ужгородському національному університеті працював медбратом. Уперше оперував 22-річним. На тепер зробив понад дев'ять тисяч операцій. 13 років оперував вроджені вади серця в дитячому відділенні Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Першим в Україні 2001-го пересадив серце.  ”Зателефонував Микола Амосов. Сказав: ”Ти захистив честь українських хірургів”. Того ж року вперше в країні оперував дитину з вадою серця через прокол у грудині. Із 2000-го по 2007-й зробив чотири пересадки серця, три – успішні. Захистив докторську з хірургічного лікування тромбо­емболії (закупорки. – Країна)  легеневої артерії. З 2008-го очолює створений ним Інститут серця. Щодня виконує в середньому п'ять операцій. Береться за найскладніші. Регулярно виїздить за кордон рятувати дітей із вродженими вадами серця. Оперував у Єгипті, Іраку, Косові, Азербайджані, Молдові, Грузії. Їздить по Україні – безкоштовно обстежує кардіологічних хворих. З початком війни на Донбасі оперує важкохворих і поранених на прифронтових територіях, доставляє допомогу. 12 липня разом із німецькими лікарями вперше в Україні імплантував механічне серце 41-річному харків'янину. За два тижні той вийшов на прогу­лянку.  ”Німецька фірма-виробник дала штучне серце під моє чесне слово. Ще треба зібрати майже 3 мільйони гривень”. Автор понад 200 наукових праць і багатьох винаходів. Має колекцію раритетних мікроскопів. У вільний час рибалить, читає книжки і фотографує.  Одружений, має сина, доньку та двох онуків. Донька Наталя – кардіолог. Син Михайло навчається в Національному медуніверситеті імені Олександра Богомольця
Борис ТОДУРОВ. Народився 2 січня 1965 року в Києві. Батьки – греки родом із села Ялта на березі Азовського моря. 1958-го перебралися до столиці. Батько працював будівельником, мати – лікарем. 1974-го виїхали в Сибір на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Під час навчання в Ужгородському національному університеті працював медбратом. Уперше оперував 22-річним. На тепер зробив понад дев’ять тисяч операцій. 13 років оперував вроджені вади серця в дитячому відділенні Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Першим в Україні 2001-го пересадив серце. ”Зателефонував Микола Амосов. Сказав: ”Ти захистив честь українських хірургів”. Того ж року вперше в країні оперував дитину з вадою серця через прокол у грудині. Із 2000-го по 2007-й зробив чотири пересадки серця, три – успішні. Захистив докторську з хірургічного лікування тромбо­емболії (закупорки. – Країна) легеневої артерії. З 2008-го очолює створений ним Інститут серця. Щодня виконує в середньому п’ять операцій. Береться за найскладніші. Регулярно виїздить за кордон рятувати дітей із вродженими вадами серця. Оперував у Єгипті, Іраку, Косові, Азербайджані, Молдові, Грузії. Їздить по Україні – безкоштовно обстежує кардіологічних хворих. З початком війни на Донбасі оперує важкохворих і поранених на прифронтових територіях, доставляє допомогу. 12 липня разом із німецькими лікарями вперше в Україні імплантував механічне серце 41-річному харків’янину. За два тижні той вийшов на прогу­лянку. ”Німецька фірма-виробник дала штучне серце під моє чесне слово. Ще треба зібрати майже 3 мільйони гривень”. Автор понад 200 наукових праць і багатьох винаходів. Має колекцію раритетних мікроскопів. У вільний час рибалить, читає книжки і фотографує. Одружений, має сина, доньку та двох онуків. Донька Наталя – кардіолог. Син Михайло навчається в Національному медуніверситеті імені Олександра Богомольця

Речі, на які вплинути не можу, намагаюся приймати якими є. Хоч би що сталося в країні, маю громадянську позицію. А до економічних труднощів адаптуюся і живу далі.

Жодного разу не брав у руки зброю. Що можу зробити як лікар? Узяти швидку допомогу, поїхати до Слов’янська, забрати там поранених солдатів і докласти всіх зусиль, щоб врятувати їх.

У драматичній ситуації намагаюся не ставати частиною натовпу. Сісти, заспокоїтися і подивитися на проблему збоку.

У хірургію йдуть амбітні люди. Ті, хто готовий зробити більше за інших. Ми оточені ореолом всесильності. Наші поради намагаються виконувати хоча б для того, щоб не потрапити на операційний стіл.

В якийсь момент помітив, що мене почали цитувати. Впізнають у метро, магазині. Не можу сказати, що звик. Це просто є, і нікуди від цього не дітися. Оцінюють не лише як хірурга, а як людину. Якщо папірець посеред вулиці кине хтось інший, цього не помітять.

Кожна прооперована людина стає моєю особистою відповідальністю на все життя. Іноді переймаюся проблемами глибше, ніж потрібно. Допомагаю не тільки в лікуванні, а й по життю.

У моїй професії – багато неминучого. Це смерть, горе, конфлікти з хворими. Все це є і буде у будь-якого лікаря.

Боротися з труднощами допомагає віра. Я православний. Час від часу їжджу на Афон, спілкуюся з монахами. У кабінеті на почесному місці – портрет святого Луки, який, як і я, був лікарем.

З харків’янином Едуардом Соколовим, якому пересадили серце, давно не друзі. Ми – родичі. Бачимося щороку. Задуваємо на торті стільки свічок, скільки він живе з новим серцем. Цього року їх уже 13.

Життєвий темп став такий шалений, що немає часу на посиденьки з друзями. Але риболовлю не розлюбив. Просто весь час відкладаю.

Там, нагорі, є свята Трійця, яка періодично збирається і вирішує долю кожної людини. Тому ніколи не знаємо, випадково чи невипадково щось відбувається.

Щодня бачу, що відбувається з сім’ями, в яких раптом захворіла людина. Хвороба матері, батька, дитини одразу руйнує весь звичний устрій життя родини. Врешті сам починаєш цього боятися.

Останні років 20 мої друзі – це люди, з якими познайомився або в клініці, або за операційним столом. Одних оперував, інші асистували, третім рятував дочку, сина або дружину.

З віком усе ближче сприймаю чуже горе. Не можу спокійно дивитися, як люди на Донбасі вмить втрачають життя.

Не перестає вражати готовність людей жертвувати життям заради країни. До війни здавалося, що таких у нас не залишилося. Думав, більшість дрібних бізнесменів – люди з душею крамарів: аби борщ був у тарілці. А виявилося, що є величезна кількість готових до самопожертви патріотів.

Зустрічав в АТО багато серйозних, вдумливих людей. Хочу запам’ятати їхні обличчя і сподіваюся, що залишаться живими.

З віком став боятися нестабільності. Коли тобі понад 50, хочеться сталості у житті. Часом кажеш собі: я так багато працював.

З командою лікарів 2004-го в Іраку оперували дітей. У благополучній країні з дуже добрими людьми раптом почалася війна, і вона вмить перетворилася на руїни. Відчув який нестабільний світ.

Привіз із Іраку американську кевларову каску. За 10 років подарував її нашому військовому в Слов’янську.

Міністр охорони здоров’я Іраку здивувався нашому ­приїзду. Навколо свистіли кулі, з будинку вийти було небезпечно. Запитав: “Навіщо ви приїхали? Вам потрібна нафта чи гроші?”. Я відповів: “Ми тут тому, що вчора, можливо, я врятував життя майбутньому президенту вашої країни”. Міністр розплакався.

Щастя – мати роботу, яка дає відчуття корисності.

Раніше радів, що моє покоління – єдине за всю історію України, яке прожило без війни. Мріяв, щоб без неї прожили наші діти. Війна вбиває не тільки людей, а й громадянське суспільство. Впливатиме на нас ще мінімум два покоління. Так було і після Другої світової: доки були живі ті, хто воював, довколишні перебували під їхнім впливом.

Наші сусіди не можуть жити без війни. Це засмучує.

Крим повернеться. Це буде не скоро, але ми застанемо цей момент.

Ми росли на книжці “Тимур і його команда”. Нам говорили, що допомагати нужденним – це добре. А чим сьогодні виховують молодь – Гаррі Поттером, покемонами? Засмучує, що за 25 років так і не сформулювали національної ідеї. Єдиний відомий історичний фільм про Україну – “Вогнем і мечем” – зняв поляк, а “Тарас Бульба” – росіяни. Звідки жителям Донбасу було черпати знання, які допомогли б відчути себе українцями? Немає фільмів, немає книжок, немає історії, немає коренів.

Ступінь дружби, як і любові, визначається одним запитанням: чим ти готовий пожертвувати заради цієї людини?

Знайти розумний компроміс у стосунках – велике мистецтво.

Головні події мого життя – народження дітей.

З часом починаєш цінувати людей, яким від тебе не потрібно нічого професійного. Коли просто телефонують і діляться гарною новиною. Це зворушує до глибини душі.

Якщо маю прийняти важливе рішення, уявляю, що про це подумали б мої діти.

Сім’я у мене на першому місці. Якщо робота руйнує сім’ю, вона не потрібна. Ми живемо великою родиною. Син мешкає зі мною. Дочка періодично привозить онуків. Постійно спілкуємося.

Сім’я до мого графіку ставиться більш ніж із розумінням. Дочка працює зі мною кардіологом. Син сьогодні асистував на операції, хоча ще студент. Пояснювати їм нічого не треба, бо живуть моїм життям.

Глибоко зворушило, коли донька вирішила назвати внука на мою честь.

Головне для гармонії в родині – повага. Це база, на яку накладається все інше: любов, розуміння, турбота.

Маю базові принципи, які дозволяють бути людиною. ­Вітатися, коли зустрічаєшся з іншими, ходити в чистому халаті, чесно виконувати свою роботу. Якби такі прості речі робили всі, світ був би набагато кращий.

Цілі мають бути великі – щоб не промахнутися. Що благородніша і красивіша мрія, то більше щастя в момент її здійснення.

Якщо хочеш жити в Європі, не треба їхати зі своєї країни. Зрозумів це, побувавши в Німеччині 10 років тому. Європу маємо створити самі. Майдан був за європейський вибір. Засмучує, що про це швидко забули. Потрібно не так багато: не викидати папірці з машини, утилізувати батарейки, не паркуватися там, де є інвалідний значок, навіть якщо стоянка – порожня.

Виступаю за розвиток медицини трансплантації в Україні. Якби дозволяв закон, щороку рятували б тисячі життів. Міфи про підпільні трансплантації – маячня і гонитва за сенсацією.

Для повного щастя маю практично все. Коли закінчиться війна, вважатиму себе абсолютно щасливим.

Автор: Катерина ГОНЧАРОВА, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО


Right Menu Icon