У плеяді видатних вихідців з Донецької області, які прославили рідний край своєю працею, науковою думкою і звитягою, Борис ТОДУРОВ посідає особливе місце. Лікар-кардіохірург зі світовим ім’ям, професор, заслужений лікар України, директор Інституту серця (м.Київ), громадський діяч, блогер… За всіма віхами яскравого життєвого шляху Тодурова є Приазов’я, невелике селище Ялта Мангушського району, яке Борис Михайлович тепло називає своєю Батьківщиною. Сьогодні Борис Тодуров — співрозмовник тижневика «Вісті Донбасу».

Амосов буквально «заразив» нас прагненням бути кращими

— Борисе Михайловичу, 2001 року Ви вперше в Україні зробили трансплантацію серця людини. Згодом з Вашим ім’ям ще багато операцій, новаторських рішень було пов’язано словом «вперше»: операція Батісти (2001 рік), тораскопічна операція дитині з ВПС (2001 рік), тромбектомія з нижньої порожнистої вени в комплексі з нефректомією в умовах штучного кровообігу (2002 рік ), імплантація механічного серця (2016 рік). Розкажіть, як це все стало здійсненним для Вас? Це результат працьовитості? Обдарування? Прагнення до нового? Уміння особливим чином організувати ввірену Вам справу? ..

— Мені пощастило на самому початку своєї кар’єри кілька років працювати з Миколою Михайловичем Амосовим. У 1987 році я прийшов працювати в Інститут Амосова й застав його ще працюючим і оперуючим хірургом. І ця унікальна людина буквально всіх нас заразила бажанням бути кращими. Ось у всіх, хто з Амосовим працював, з провідних сьогодні хірургів, — у них  цей «вірус» — бути кращим — у голові досі сидить. У ті часи Амосов конкурував з Москвою, і на кожній п’ятихвилинці, на кожному обході він говорив: «А ось москвичі зробили так-то, а ми повинні зробити краще…». Цей дух здорового, професійного суперництва був закладений у всіх нас саме Миколою Амосовим. Бажання зробити щось нове, зробити краще, ніж інші, піднятися в якісному сенсі ще вище на сходинку, — це амосовська школа.

Звичайно, кожному хірургу притаманне здорове професійне самолюбство. І кожен хоче зробити щось таке, чого не робив раніше або не робили інші до нього.

У 1996 році мені пощастило брати участь у великому конгресі з трансплантації серця, що проходив у США. У 1997 році я поїхав учитися робити пересадку серця у професора Керфера в Німеччині, де три місяці практично не «вилазив» з операційної. Багато чому навчився. Уже після приїзду з Німеччини, у 1998-му, ми почали робити пересадки серця  тваринам. У 2000 році я вже був завідувачем відділенням і разом з усім колективом перейшов до інституту Шалімова. Згодом його перейменували в Інститут хірургії і трансплантології, де мені довелося працювати завідувачем, а потім заступником директора з трансплантології. Там ми провели перші чотири пересадки серця. Операціям передувала серйозна підготовка протягом декількох років, що включала стажування за кордоном, операції на тваринах і багато інших етапи. Це не було якимось авантюрним вчинком, на кшталт «давай, давай!», а стало результатом дуже ґрунтовної фахової роботи — не тільки моєї, а й усієї команди. Спільно вчилися в Німеччині, перш ніж зробити операцію на людині. Словом, ми дуже серйозно готувалися, перш ніж досягти результату.

— Це було за життя Миколи Амосова?

— Так, це було за життя Миколи Михайловича. Коли перша операція з пересадки серця успішно завершилася, він мене щиро привітав.

Мабуть, це було найбільше емоційне спілкування в нас. Він зателефонував уже будучи не дуже здоровим, і схвильованим голосом сказав: «Борис, спасибі велике! Я мріяв про це все життя, але так і не зміг зважитися, а ти зробив першу пересадку, відстояв честь усіх українських кардіохірургів». По його голосу відчувалося: йому дуже приємно, що ми зробили такий прорив. Це було останнє наше спілкування з Миколою Михайловичем.

— Як себе почувають пацієнти з пересадженими серцями?

— Завдяки ґрунтовній підготовці та якісному проведенню операцій наші пацієнти понині живуть, зберігають активність. Едуард Соколов живе вже 17 років. Сергій Маценко живе вже 13 років з пересадженим серцем.

Те ж саме і з механічними серцями. Ніхто в Україні не імплантував до нас механічні серця, і перш ніж почати цю програму, ми поїхали спочатку до Польщі і вчилися там. Потім училися в Німеччині, де отримали сертифікати на використання цієї техніки. Цілою командою їздили, з шести чоловік. І тільки потім провели таку операцію. Адже ми дуже серйозно і ґрунтовно приступаємо до всіх починань.

«Донеччина — моя рідна земля…»

— Для читачів Донецької області особливо важливим буде дізнатися про Ваше бачення розвитку кардіохірургії в нашому регіоні. З початку війни на Сході України Ви багато разів побували в зоні АТО. У Вас є величезний досвід організації допомоги мирному населенню в умовах, коли Центр такого профілю в Донецьку був втрачений. Розкажіть про цю роботу докладніше. Якою Ви бачите організацію кардіохірургічної допомоги жителям Донецької та Луганської областей у нинішніх, таких непростих умовах?

— До війни в Донецькій області працювали два центри — ДОКТМО «Лікарня ім. Калініна» та Інститут ім. Гусака, які забезпечували потребу жителів Донецької області в кардіохірургічній допомозі, у тому числі дитячій кардіохірургії. Зараз ці центри стали недоступними, на жаль, для жителів підконтрольних територій. Та й у нинішньому Донецьку, наскільки мені відомо, рівень кардіохірургії сильно впав, тому що не фінансується це все й не забезпечується. Поїхали всі кращі фахівці звідти. Залишилося буквально кілька людей.

Питання надання кардіохірургічної допомоги на підконтрольній українській владі території області є дуже актуальним. Перші роки, починаючи з 2014 року, ми їздили й відбирали хворих у Маріуполі, Слов’янську, Краматорську, в Рубіжному Луганської області, їздили і по маленьких містах. Консультували, направляли на операції. Пам’ятаю, як у 2014 році до нас приїхали на операції близько 400 пацієнтів із Донецької області. Те ж саме було й на Луганщині.

До Донецької області в мене завжди ставлення особливе, оскільки я родом із Ялти, що поблизу Маріуполя. Дуже багато родичів як у Маріуполі, так і навколо нього. Дружина моя з самого Донецька. І там теж є родичі — хтось виїхав, хтось залишився. Донецьку область я вважаю моєю Батьківщиною. Тому ми особливо опікувалися як дітьми, так і дорослими пацієнтами, які надійшли звідси.

Регулярно їздимо на Донеччину й обстежуємо мешканців області. У Маріуполі мінімум двічі на рік проводимо обстеження й відбираємо хворих на операції, щоб вчасно надати допомогу. Останній раз були півроку тому. У червні плануємо проведення в Маріуполі виїзної кафедри й читання лекцій. Також проводитимемо обстеження пацієнтів.

Звичайно, з появою в Краматорську відділення кардіо- і рентгенваскулярної хірургії трохи стало простіше, тому що тепер з’явилася можливість північ Донеччини хоча б частково забезпечувати допомогою щодо випадків інфарктів.

700-тисячний Маріуполь відчуває все більшу потребу у великому кардіохірургічному центрі. Адже кількість мешканців у цьому місті є набагато більшою, ніж у деяких обласних центрах України, а значить і потреба в кардіохірургічних операціях велика. Зараз у Лікарні швидкої допомоги функціонує ангіограф, і найближче завдання — налагодити розвиток малої кардіохірургії на екстрені випадки, включаючи стентування, установку кардіостимуляторів.

На мій погляд, відкриття такого профільного центру — справа майбутнього.

— Які рішення, на Ваш погляд, могли б надалі поліпшити кардіохірургічну допомогу жителям Донецької області. Чи взаємодієте Ви з цих питань з обласною владою?

— Так, ми дружимо з очільником Донецької області Павлом Івановичем Жебрівським. Ми давні друзі ще з Києва. Регулярно зустрічаємося, обговорюємо низку питань. Точно так же, як і з директором департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації Юрієм Геннадійовичем Узуном ми давно товаришуємо. Допомагаємо один одному. З Донеччини направляють нам важких хворих, яких ми приймаємо. Регулярно їздимо з консультаціями в Донецьку область, підтримуємо робочі стосунки, контакти. Допомагаємо, чим можемо, технічно, консультативно. Отже, у нас цілком хороші приятельські, колегіальні відносини, які, сподіваюся, збережуться й надалі.

Завдяки такому партнерству в Краматорську вже запрацювала кардіохірургія. Вона діє ще не в повну силу, але операції проводяться, зокрема, всі невідкладні випадки.

Проблема зберігає гостроту ще й тому, що північ Донецької області надто відірвана від південної її частини в плані транспортного сполучення. Якщо раніше можна було впродовж 2-3 годин через усю область проїхати, то зараз потрібно набагато більше часу.

Все визначається фінансуванням і кадрами

— Ви неодноразово підкреслюєте, що українські кардіохірурги заборгували перед своїми пацієнтами. Сьогодні операцій такого профілю виконується лише 15% від усієї потреби. Як, на Ваш погляд, може бути вирішена ця проблема? І як зробити кардіохірургічну допомогу доступнішою в Україні?

— Є дві складові, які визначають успіх розвитку кардіохірургії. Перша — це фінансування. Друга — це кадри. На сьогодні фінансування, яке виділяється на медицину й на кардіохірургію зокрема, забезпечує лише третину від потреби, і з таким рівнем про розвиток говорити не доводиться.

Гострою є також проблема кадрів.  При рівні зарплати в 6-7 тисяч гривень, яку отримує кардіохірург, бажаючих іти на таку важку роботу стає все менше. Адже мало хто горить бажанням працювати по 12 годин на день, без вихідних у суботу та неділю, за таку мізерну оплату своєї праці. Отже, доки не буде нормального людського стимулювання й мотивації, доти на розвиток у цій сфері очікувати не доводиться. Ми сьогодні втрачаємо кадри, і навіть наш успішний Центр не є винятком, оскільки все більше фахівців їдуть за кордон. Наприклад, 5-6 років лікар попрацював, набув початкового досвіду, навчився виконувати якісь процедури й операції, і він уже розмірковує  над переїздом до Португалії, Англії, Німеччини, Польщі… І їдуть. Їх запрошують, їх чекають. Вони вивчають мову буквально за 3-4 місяці. Якісь ази мовні набувають, здають іспит і працюють лікарями. Пару місяців тому поїхала наша колишня співробітниця до Німеччини і вже влаштувалася на роботу. Чоловік її вже працює хірургом.

— Чому, на Ваш погляд, українські фахівці так затребувані за кордоном?

— Насамперед, вони дуже працьовиті й дуже контактні. Вони виховані, вони освічені, і їх чекають у Європі. Тим більше, це люди, які звикли працювати за малу зарплату, причому працювати багато, не вимагаючи до себе якогось там особливого ставлення. І вони цінуються. Тому говорити сьогодні про те, що в цілому всі проблеми в плані фінансування й кадрів в Україні близькі до розв’язання, поки рано. Звичайно, будують нові центри, відкривають відділення. Але за кількістю операцій і за покриттям, скажімо, загальної потреби ми поки у відсотковому відношенні не поліпшили своїх показників у порівнянні з минулим і позаминулим роками.

На першому місці — пацієнт

— Очолюваний Вами Інститут серця є лідером в Україні як за кількістю, так і за якістю виконуваних кардіохірургічних операцій — 6 тисяч упродовж року. Відсоток летальності в Інституті є навіть нижчим від середньоєвропейського рівня. Скажіть, на чому ґрунтується таке лідерство?

— У кожному колективі є своя внутрішня корпоративна ідеологія. Наша ідеологія, відтоді як ми зібрали команду й почали тут працювати, є дуже простою. Я зібрав весь колектив і сказав: «Запам’ятайте, для нас всіх, і для мене теж, номер один — це пацієнт. Все, що ми робимо, кожне наше слово, кожен наш рух, кожна наша операція, маніпуляція, — все, що тут відбувається, і навіть троянди, які ростуть у дворі, — це все для пацієнтів. Все повинно бути направлено на поліпшення якості лікування. І на те, щоби пацієнт, який сюди прийшов, вийшов звідси здоровим і щасливим».

Інших ніяких мотивацій немає й бути не може. І ось уже одинадцять років ми працюємо за цим принципом.

Відповідно, коли спочатку є правильна установка, що ми працюємо на пацієнта, на його здоров’я, на досягнення певного наукового результату, на зниження летальності, зменшення кількості ускладнень, то все інше відбувається правильним чином.

Коли у людини в голові правильна ідея, все рано чи пізно складеться. Коли ідеї правильної немає – приймайте, які хочете закони, але вони не будуть працювати. Як у державі, знаєте. В аморальному суспільстві закони не працюють, а працюють вони тільки там, де люди мають совість, де вони мають правильні установки, де вони поводяться однаково й тоді, коли їх бачить хтось, і коли їх ніхто не бачить. Папірець із машини вихований європеєць не викидає не тому, що хтось ззаду їде, а тому, що він вихований. І люди, які до нас приходять, виховуються в такому ж дусі.

Пройшовши по нашій клініці, ви бачите: вона чиста, добре освітлена, на території травичка свіжоскошена, дерева. Тут все направлено на те, щоб людина, яка заходить навіть на територію, не кажучи вже про клініку, відчувала, що про неї подбали. Ось найпростіша відповідь. Проста мотивація, прості речі. Втім ці правила потрібно щодня повторювати й контролювати їх дотримання. Тоді все складається добре.

— Очевидно, присутня й мотивація персоналу? Наскільки краще для лікаря, медсестри працювати саме у Вас, в Інституті серця, ніж де-небудь в іншому місці?

— Відчуття того, що ти знаходишся в хорошому колективі,  це вже дуже хороша мотивація. Коли здорова атмосфера й немає внутрішніх інтриг. Коли немає нездорової конкуренції. Коли в усьому присутня якась соціальна справедливість, правда ж?

Ось ми, наприклад, коли розподіляємо премії, то їх отримують завжди найменш захищені — медсестри й санітарки. Оскільки вони найбільш нужденні. У них сьогодні найменша зарплата. А робота дуже важка, брудна й така, знаєте, не з приємних: підносити судна, перестилати і так далі.

Тому навіть ось у таких дрібницях ми намагаємося заохочувати наших співробітників, щоб вони відчували, що про них піклуються. Такі ось прості речі. Життєві.

— Свого часу Ви долучалися до підготовки закону про трансплантацію, який був нещодавно ухвалений Верховною Радою…

— Насправді, мені доводилося брати участь у засіданні Комітету Верховної Ради з цього питання. Я вніс низку своїх правок, і вони були прийняті.

 Інтеграція в Європу — це робота за європейськими стандартами

— Не раз у своїх виступах Ви звертаєтеся до питань європейської інтеграції. Очолюваний Вами Інститут серця має сертифікат Британської незалежної акредитаційної організації, а значить — тут виконуються операції світового рівня. І це ж — елемент, як Ви якось сказали, «м’якої експансії в Європу».

— Я завжди підкреслював і підкреслюю: інтеграція в Європу — це значить витримати всі європейські стандарти, у тому числі медичні. І чим більше медичних установ буде сертифіковано за європейськими стандартами, тим більше ми будемо інтегруватися в Європу. Сьогодні багато країн Східної Європи стали об’єктом великого потоку медичних туристів. Й Україна могла б бути таким об’єктом, тому що в Європі населення помітно старішає. А чим старшими люди стають, тим більше вони потребують медичної допомоги. 75 відсотків усього медичного бюджету люди споживають буквально в останні два роки свого життя. Багато європейських страхових компаній страждають від того, що медицина стала дуже дорогою, і в них просто не вистачає коштів забезпечувати всі потреби, які є.

Дуже багато пацієнтів стоять у черзі. Наприклад, в Англії черга на коронарографію може тривати 6 місяців. Тому англійці нерідко їздять в Індію оперуватися.

Така ж ситуація в багатьох європейських країнах. І ми могли б взяти на себе цей потік. Тому що в нас, при такій же, а то й кращій якості, вартість операцій є приблизно в три-п’ять разів дешевшою, ніж у Європі.

Те, що в Європі коштує 30 тисяч євро, ми можемо робити за 7-8 тисяч! І гріх не використати таку можливість. Наша медицина могла б заробляти дуже великі гроші на лікуванні європейців і не тільки їх. У нас є пацієнти з Середньої Азії, з Близького Сходу, і ми могли б їх приймати набагато більше. Це ж багатомільйонні країни. Візьміть Пакистан, візьміть ту ж Індію. Мільярд триста мільйонів населення! Тож дуже шкода, що ми не йдемо цим шляхом. Досить було б побудувати кілька багатопрофільних центрів спеціально для іноземців за прикладом бюджетоутворюючих клінік Німеччини. Наприклад, у Гамбурзі, де я буваю, компанія «Склепіус» викупила безліч університетських і державних клінік, створила приватну мережу, і зараз у «Склепіус» люди їдуть з усього світу лікуватися, залишаючи там величезні гроші. Те ж саме Лейпциг, де я був пару років тому і де велика частина пацієнтів — це приїжджі зі Східної Європи.

На жаль, мало хто розглядає медицину як галузь, яка може заробляти для країни валюту,  дуже багато може заробляти.

Зберігайте свій організм у справності!

— Відомо, що до 90 відсотків здоров’я людини визначається його способом життя, у тому числі — його власною турботою про профілактику захворювань. У своїх виступах Ви наголошуєте на необхідності для пацієнта обстежувати серце не рідше, ніж українці роблять техобслуговування автомобіля…

— Так, я роблю такі ролики. У мене в YouTube є сторінка, де я розповідаю про здоровий спосіб життя, про те, як уникнути інфаркту, як робити профілактику тромбоемболії, як узагалі правильно обстежитись і жити довше, щоб не хворіти.

Дійсність така, що ми свою машину раз на півроку приганяємо на станцію техобслуговування, щоб поміняти фільтр, гальмівні колодки, масло і так далі. Словом, щоб було безпечно їздити. А більшість пацієнтів, які до нас приходять, роками (!) не були в лікаря. Відчуваючи серцеві проблеми, вони роками не звертаються до спеціаліста! І парадокс у тому, що до своїх машин люди ставляться набагато дбайливіше, ніж до свого власного здоров’я, до свого власного організму.

На жаль, такий менталітет у наших людей. Це формувалося ще за радянської влади. Пам’ятаєте «Як гартувалася сталь» Миколи Островського і його Павку Корчагіна? Треба побудувати вузькоколійку, треба врятувати місто,  але при цьому втратити здоров’я в 30 років?. Отримати інфаркт на робочому місці, «згоріти» на роботі, як це культивувалося за радянських часів?..

Насправді ж нічого в цьому хорошого немає. Хіба допустимо, будучи у відносно молодому віці, втратити здоров’я тільки тому, що ти полінувався вчасно обстежитися, прийняти необхідні ліки або зробити вчасно операцію, яка б тебе врятувала, і ти б ще жив довго й щасливо і радів життю?!

Благо, зараз уже в моду входить зовсім інший стереотип. Насамперед, у молоді. Вона вже піклується про своє здоров’я. Приходять цілими сім’ями, обстежуються, приводять своїх дітей. Роблять аналізи раз на рік, роблять УЗД черевної порожнини, кардіограму, доплерографію і т.д. Приводять своїх батьків. Таких людей стає все більше, і слава Богу. Це нормальне, шанобливе ставлення до свого організму. Шанобливе! Ми ж в ньому живемо, у цьому організмі. Як машина, у якій ми їздимо і до якої треба ставитися дбайливо. Тоді цей організм прослужить довго, і ми зможемо прожити довге і щасливе життя. А старість — не найгірша пора життя. Далеко не найгірша! У старості, коли вже людина не працює і не треба їй прокидатися о пів на шосту й бігти в операційну (я про це мрію), можна зайнятись улюбленими справами, якими в мене не було часу зайнятися в молодості. Це — сад, дача, вулики, кури, голуби… Не знаю, хто про що ще мріє. Цим можна зайнятися на пенсії, і це буде повноцінна гарне життя. З онуками, знову ж таки, хочеться поняньчитися, тому що з дітьми колись не було змоги бавитися, оскільки всі працювали.

Отже, потрібно зберегти себе для старості. Це дуже важливо, щоб прожити цей залишок життя якісно.

— У червні ми відзначаємо День медичного працівника. Напередодні цього свята ми йдемо до наших лікарів зі словами привітань, з квітами як знаком скромної подяки за лікарську працю. Що б Ви побажали своїм колегам у Донецькій області, яким сьогодні доводиться особливо важко?

— Я хочу всім своїм колегам побажати, передусім, терпіння та оптимізму. Той, хто з гідністю пройшов через випробування, рано чи пізно отримає свою винагороду.

Бесідував Владислав ЛЕОШКО

07-06-2018